Навчання української мови в Польщі
Багато хто з нас, під час різних дискусій стверджує, що освіта (піклування за неї, її розвиток) має бути, чи не найголовнішим завданням українських громадських організацій. Тобто – всіх, хто у тих же організаціях працює і їх творить. Бо – яке виховання молодого покоління – така й наша майбутність. Гарно, що усвідомлюємо собі це. Однак – оскільки у поглядах, теж є слова, а інколи – лише слова – ця наша перспектива, якоюсь привабливою й опитимістичною занадто не зарисовується.
Допомога вчителям
В останній період (декілька останніх років), зуміли ми багато дечого зробити. Між іншими відійти трішечки від суто культурної програми, в користь просвітницьких заходів. Нагадаю лише – три науково-практичні конференції у Щецині, подібно в Перемишлі, одна в Гурові. Організованих відділом ОУП (Щецин), або консультантами української мови в тих двох останніх випадках. Отже – на практиці виробляємо якусь концепцію праці з вчителями, і для вчителів. Щось корисного воно повинно з цього виникнути на завтра. Бути може – три-чотири регіональні зустрічі вчителів у шкільному році. Та безумовно – організований циклічно Конгрес української освіти в Польщі. Коли, до цього добавимо менші зустрічі організовані консультантами для вчителів зі свого регіону – картина освітянських заходів заповнюється. Менші – не значить гірші, чи менше вартісні. Виникає запитання – а що ж з тими вчителями, які методичної допомоги позбавлені (Познань, Варшава, Вроцлав, Зелена Гора, Краків, Люблин, Білосток)? Значить – є ще багато роботи. Пам’ятачи нелегкий шлях, який довелося пройти, щоб штати методистів покликано в Гданську і Перемишлі – аж дух перехоплює. Однак – іншої дороги здається на сьогодні немає.
Школи, рівень
Зараз (2013/2014) працюють в Польщі початкові школи з українською мовою навчання в Бартошицях та Білому Борі та одна з двомовна в Перемишлі. Подібно – три гімназії з українською мовою навчання (Бартошиці, Гурово, Білий Бір) та дві двомовні – Лігниця та Перемишль. Два ліцеї з українською мовою навчання – Гурово, Білий Бір, та два двомовні – Лігниця і Перемишль. У 2011/2012 році відкрито українські класи в Більську Підляському. Отже зараз у нас – всіх суто шкільних закладів (враховуючи Більськ) – 12 + 2. Ніби є отже краще. Але все ж таки, співвідношення кількості шкіл до міжжшкільних груп навчання, це всього лише 7,10% - значить, що найбільш ефективна форма навчання мови (окрема школа) це всього сім відсотків закладів. Добре те, що ці школи тримають добрий рівень навчання про що засвідчують результати різних екзаменів. Проблема не в рівні шкіл – мала кількісь учнів в тих закладах, проведена реформа програмних основ ( і кількості годин навчання окремих предметів), призводять до того, що неможливою є організація спеціалізованих класів (відділів). Що в свою чергу є одним з елементів, які вирішують про те, чи піти в українську школу, чи ні. А мала кількість учнів спеціалізованих класів відчиняти не дозволяє. І призводить до фінансових ускладнень (школи фінансуються за кількостю учнів). І тупик....
Міжшкільні групи навчання (пункти)
Існують в 155 школах Польщі. Становлять 91,72% всіх закладів в яких наші діти вчаться рідної мови ( школи – 7,10%, класи при польських школах – 1,18%). Школи і пункти працюють в 11-ти польських воєводствах: західнопоморське, поморське, вармінсько-мазурське, підляське, люблинське, підкарпатське, малопольське, долішньо-сілезійське, любуське, великопольське, мазовецьке. Попри те, що рішуча більшість українських школярів – вже майже 80% вчиться рідної мови у цій формі – надалі якось не вміємо подбати про них (дітей та вчителів). А шкода, бо добрий пункт, це балі і для найблищої української школи. Оскільки з пунктом вона працює. Результати проведеного мною опитування засвідчують, що 75% учнів українських щкіл, це бувші відвідувачі навчання зорганізованого в формі пункту навчання. Є про що подумати. Але подумати не в спосіб – дайте нам учнів.
Програми, підручники
Слід пам’ятати, що більшість програм та підручників, які використовуються у школах в Польщі (в тих, в яких зорганізовано навчання української мови), вже неактуальна. Спричинилося до цього видання нового Розпорядження про програмну основу на всіх рівнях навчання – з грудня 2008 року. Поетапно введено ним зміни як в кількості годин, призначених на навчання предмету, так і ці, що стосуються змісту навчання.
Отже – висновок на сьогодні – не маємо ані програм, ані підручників, достосованих до вимог нового Розпорядження. Програмні основи – це лише вихідна база, на якій мають побудуватися як нові програми, так й підручники. Ці квестії регулює чергове Розпорядження польського відомства освіти. Програму навчання мови національної меншини, якою користуються в даній школі, допускає до дії директор школи – на внесок вчителя (вчителів). Вчитель може запропонувати також свою програму. Цей запис дуже істотний в ситуації, коли понад 90% закладів, в яких навчають українську мову в Польщі – це міжшкільні групи навчання, в яких різні умови, середовище та своя специфіка.
Дещо по-іншому виглядає квестія дозволу на використання підручників у школах. Це надалі залишається прерогативою Міністра. Видавець повинен зголосити підручник Міністру. Далі йде процес оцінювання їх експертами. Умовою допущення підручника до вжитку є отримання трьох позитивних оцінок: двох мериторично-дидактичних та однієї мовної.
Але – не бачу якось серед вчителів охоти ці авторські програми творити і писати. За те дуже часто чую – дайте нам, напишіть нам, складіть нам ... . Вибачте – ніхто за Вас краще їх не напише, краще за Вас не складе. І за Вас не зробить.
Проблеми
Є і успіхи, є і проблеми. І названі вище, не є нічим наздвичайним і найбільш суттєвим в наших освітніх буднях. Це, що тривожить серйозно сьогодні, це стереотипи, які прилипли до наших шкіл – мовляв вони погані, слабі ітп. Годі черговий раз спростовувати. Нехай це роблять самі школи. Але в цьому контексті саме – чому школи про себе (і свої успіхи) заявляють раз від великого дзвону? Хто повинен про себе задбати?
Те, що між іншими виникло в опитуваннях молоді, це слабий маркетинг наших шкіл. Зовсім не проблема в демографічній кризі – ця відповідь (як причина малої кількості учнів) ставиться молодими людьми щойно на – 5-6 місці. Перше місце, це відповідь – низький рівень шкіл – понад 16% опитуваних. Інші причини, на які вказує молодь – відсутність атракційної оферти, погані вчителі, брак спеціалізованих класів, конфлікти в школі, невідповідне положення школи, фінансова неспроможність батьків, брак гуртожитка, неохота батьків «здати контроль», антиукраїнське ставлення середовища, закриття шкіл лише для українців, страх перед польськими сусідами, брак підтримки священиками, брак підтримки вчителями з пунктів навчання, вказування лише на народні ансамблі, а не на рівень школи , тиск на танці та спів, а не на предмети, з яких треба складати іспити, страх перед гуртожитком, зниження рівня танців, батьки не пускають, оцінювання «за прізвище».
Йдучи слідом за тими ствердженнями – в багатьох випадках – оправданими, я зосереджуся на цих «ментальних» чинниках. Бо, якщо їх усвідомити собі, то можемо дійти до висновку, що більшіть проблем в нас і їх можна доволі просто вирішити. Коли їх звичайно усвідомити. Що найважче.
Отже – між нами немає комунікації. Це основне. Звичайна спроба попросити яку небуть інформацію, вимагає витримки і незвичайної прискріпливості. Звичайна спроба заохотити до дискусії – там де місце для неї – зараз викликує ледь не ворожість. Ми закриті. Не вміємо думати категоріями загальними, зосереджуючись на свому місцевому (дай Боже) регіональному рівні. Безперечно – важливе одне і друге. Про це мусимо знати. Певні речі можливо розв’язати лише на централньному рівні. Певні – на регіональному. Щоб це спрацювало мала би бути комунікація. І своєчасна інформація. А то ми як та дівка до весілля – і хотіла б, і боїться...
Вчімо дітей патріотизму. Не конче «катуючи» Шевченком. Тобто – не зловживаймо класикою, а будуймо здоровий «практичний» патріотизм. Пригляньмося, що хоче молодь, чим цікавиться, які в неї погляди. Маємо будувати позитив – не образ українця-невдахи, якого всі били. Ми ж такі бідні... . Де треба, відкличемося і до Шевченка. Де треба – до Кличка. Хіба, що хтось вважає, що все гаразд, і інакше, як до сих пір не можна.
Інше
Що далі з дітьми громадян України, яким відмовлено вчитися рідної мови на рівні учнів – громадян Польщі?
Чи вдасться українцям Підляшшя, створити окрему українську школу?
Чи українці Варшави переконаються в потребі української школи?
Чи українці Ольштина переконаються в потребі української школи і переборюють страх та відкинуть комфорт «нічого нероблення»?
Чи вдасться покликати конусультантів, там, де їх немає? Чи може наполягати на творенні центру для меншин?
Чи програми вкінці «напишуться»?
Чи ми готові перебрати деякі школи в свої руки (vide Мокре)? Чи будемо готові, коли прийде час?
Чи пробудиться УВТ?
Чи місцеві громадські структури вкінці стануть допомагати вчителям з пунктів?
Чи зрозуміємо ми, що ніхто за нас самих нічого не зробить?
Валч, 2013р.
